ОБРАЗ МИТЦЯ В ПОЕЗІЇ ЮРІЯ АНДРУХОВИЧА: ДІАЛОГ ІЗ УКРАЇНСЬКОЮ ЛІТЕРАТУРНОЮ ТРАДИЦІЄЮ

Анотація

У статті висвітлено особливості художнього моделювання образу митця в поезії Юрія Андруховича через призму діалогу з українською літературною традицією. Ескізно простежено формування образу поета-мандрівника, що ґрунтується на синтезі рис мандрівних дяків доби Бароко, головного героя «Енеїди» Івана Котляревського й образу письменника-пророка, експлікованого життям і творчістю Тараса Шевченка. Вибудовуючи розмаїті інтертекстуальні зв’язки, Андрухович оригінально переосмислює ці варіанти в іронічно-ігровому дискурсі, презентує ліричного героя в процесі вибудовування ціннісної ієрархії, самоосягнення, усвідомлення й прийняття його соціальної ролі медіума між минулим і сучасним, профанним і сакральним. Авторська модель письменника має алюзійну основу й втілює новий, постмодерністський тип свідомості готової до кардинальних динамічних метаморфоз. Образ поета амбівалентний: підтекстовий діалог із класиками переростає в гостру полеміку щодо ролі, функцій митця і мистецтва в суспільстві, а категоричне неприйняття народницьких поглядів поєднується з визнанням потужного впливу мистецтва на людину і соціум, нерозривного зв’язку творчості з життям. Саме тому зухвалий, невгамовний, сповнений юнацьких мрій ліричний герой Андруховича, керуючись принципом свободи як найвищою цінністю, перебуває в епіцентрі бурхливого, сповненого контрастів життя, в безперервному творчому пошуку, в постійному фізичному й духовному русі, вільно переміщуючись у часі й просторі. Образ дороги набуває символічного звучання, втілюючи ідею самопізнання через долання усталених меж, канонів, норм. Самоідентифікація творця відбувається завдяки збагаченню життєвим досвідом, продукованим подіями минулого й сьогодення, яскравими враженнями, поліфонічними емоціями, відкриттям сучасників і людей із минулого. У віршах зі збірки «Екзотичні птахи і рослини» (1997), зокрема в «Пісні мандрівного спудея», представлено новий тип митця, який виражає постмодерністську світоглядно-естетичну парадигму, що вибудовується шляхом заперечення й водночас часткового прийняття національної літературної традиції й спрямована на визначення нових векторів розвитку української культури.