СТРАТЕГІЇ ВИЖИВАННЯ ЯК НАСЛІДКИ ТРАВМАТИЧНОГО ДОСВІДУ УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ «ДОБИ РОЗКУРКУЛЮВАННЯ» 20–30-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ (НА МАТЕРІАЛІ П’ЄСИ ЛЮДМИЛИ КОВАЛЕНКО «ДОМАХА» (1947))

Анотація

Стаття присвячена дослідженню травматичного досвіду української жінки, яка пережила так зване «розкуркулювання» традиційного українського села доби 20–30-х років ХХ століття. У п’єсі української діаспорної письменниці Людмили Коваленко «Домаха» (1947) відображено саме такий травматичний жіночий досвід як форму репрезентації жіночої соціальної травми. Проблема набуття жінкою психологічної стійкості внаслідок пережитих соціальних катастроф, якими були болісні трансформації українського села, що названі радянською владою «колективізацією», потребує філософських та етичних рефлексій, матеріал для яких містить п’єса Людмили Коваленко. Реактуалізація пам’яті про трагічні події в українському селі за доби «колективізації» набуває особливого значення в умовах сучасних викликів: внаслідок знищення прошарку самостійних селян – господарів, так званих «куркулів», було змінено соціальну структуру українського села. Разом зі змінами соціальними відбулися психологічні та культурні зміни українського суспільства загалом. Водночас український народ, зокрема українське жіноцтво, набуло внаслідок пережитих соціальних травм уміння адаптуватися і виживання у надважких умовах та визначило для себе пріоритет етичних принципів, які сконцентровані не на соціальних, а на родинних цінностях. П’єса Людмили Коваленко «Домаха» має значення не тільки як свідоцтво про долю окремої української жінки, яка пережила важку соціальну травму «колективізації» села у 20–30-ті роки ХХ століття, набула нових психологічних якостей високого ступеня адаптації до екстремальних умов життя та вміння вибудовувати стратегії виживання для себе та своєї родини, але і твір, що виконує важливу узагальнюючу функцію з перетворення індивідуальної травми на колективний досвід.