ДІАЛОГІЗОВАНИЙ МОНОЛОГ ЯК ЗАСІБ ВИРАЖЕННЯ САМОТНОСТІ ПЕРСОНАЖІВ У НОВЕЛІСТИЦІ В. СТЕФАНИКА

Анотація

У статті досліджено специфіку реалізації прямого мовлення героїв у новелістиці В. Стефаника. Визначено, що більшість творів, основою сюжету яких є зображення екзистенційних станів, переживань, почуттів, побудовано у формі діалогізованого монологу. У центрі уваги автора опинилися не лише злидні селянського існування, а й сприйняття тієї дійсності самими героями, вияв їхніх екзистенційних переживань. Через монологічні висловлювання героїв передано події, що становлять ретроспективне осмислення минулого. Реплікація монологічного мовлення виявляє інтенції його діалогізації, тобто орієнтацію героїв на уявлюваного співбесідника. Стан тривоги, напруження у творах В. Стефаника передається через схвильовані інтонації, синтаксичну структуру монологу, розбитого на короткі абзаци. Визначено, що характерними для мовлення стають фрагментарність, асоціативний монтаж, переплетення минулого і теперішнього. Це зумовлює динаміку емоцій і почуттів героїв. Напруга сценки також досягається завдяки відсутності детальних описів, портретних характеристик героїв. Особливостями такої драматизованої комунікації стають певне спрямування, внутрішня апелятивність до реципієнта (читача). У читача виникає враження, що він ніби присутній під час сценічного втілення внутрішніх переживань героя на виставі «театру свідомості». Реалізується композиційний прийом «сцени на сцені» (тексту в тексті). Доведено, що пряме мовлення героїв стає своєрідним засобом авторського психологізму. В. Стефаник, певним чином «драматизуючи» прозу, прагне не «розповісти» про події, не виявити авторську оцінку та розуміння, а «показати» внутрішні переживання персонажів, сконцентрувати увагу читача на більш драматичних, емоційних життєвих ситуаціях. Отже, новаторство малої прози В. Стефаника виявляється у видозміні сюжетно-композиційних, наративних властивостей творів, засобів характеротворення та зображення образів персонажів.